Історія села, історія бібліотеки









Атацька бібліотека-філія запрошує до себе в гості.
Атацька сільська бібліотека-філія обслуговує  275 читачів
 У нашій бібліотеці ви можете гарно підготуватися до уроків та позакласної роботи. Тут вам можуть прийти на допомогу у виборі книги, довідкової літератури та іншої інформації. На вас тут чекають нові книги, газети та журнали. Для дітей молодшого та шкільного віку є багато цікавих українських казок, нових журналів та багато іншої інформації. А для старшокласників,- різноманітна література, довідкові енциклопедії, нові журнали та книги сучасних українських письменників.

Історія бібліотеки – філії с. Атаки

Бібліотека – море книг, бібліотека – храм науки…
Переступайте наш поріг, беріть скарби нетлінні в руки!
Вони – це згусток давнини, вони прийшли із далини,
Як наша виспівана мова.
У них боління тих людей, кому за біль – добро народів.
У грізній сутичці ідей, вони бажали добрих сходів.
Вони прорвались в наші дні крізь море тьми і непогоди.
Гомер громово гряне в ріг, заплаче мужньо Руставелі.
Тут Данте заведе вас в рай, Шекспір відкриє високості.
А Гоголь обезсмертить край, Іван Франко запросить в гості.
Запалить душу вам Тарас, і посміхнеться тихо Леся…
Тож не минайте наш поріг, беріть скарби нетлінні в руки:
Нема прекрасніших доріг, ніж в цей вселюдський храм науки!
         Книга в Україні завжди користувалася великою пошаною. «Велика користь буває від учення книжного. Книги – це ріки, що наповнюють світ, це джерела мудрості». – писав давньоукраїнський літописець.
         Бібліотека – це не просто приміщення, де зберігаються книги. Це особливий простір з особливою енергетикою, настроєм, затишком. «Бібліотека – це скарбниця всіх багацтв людського духу», писав Г. Лейбніц.
         Книги… Безцінні перлини мудрості, невичерпне джерело знань і досвіду, надбалих суспільством протягом століть. Рівними рядками вони стоять на поличках в урочистості очікування… Очікування зустрічі зі своїм читачем.
         Атацька сільська бібліотека розташована на пагорбі та височіє над сивочолим Дністром. Свою історію бібліотека розпочала з 1949 року в приміщенні сільського клубу.
         У новостворену бібліотеку надходила література централізовано з району, книжковий фонд зростав. Були змайстровані дерев’яні стелажі. До бібліотеки почала приходити молодь: вони слухали радіопередачі, грали в шашки, читали газети, журнали та книги. З пакунком книг на поч.. 50-х років Бася  Самойлівна почала ходити по домівках та на ферму, пропонуючи літературу.
         В 1955 році розпочала працювати в бібліотеці Шилін Ольга Михайлівна. Вона приїздила на роботу до бібліотеки з м. Хотин.
 В 1958 році до роботи приступила Усата Валентина Омелянівна. Молода, енергійна бібліотекар була в центрі всіх подій. Саме життя не дозволяло стояти осторонь. Її завжди чекали люди, вона була їм потрібна.
В 1961 році по закінченні 11 класу, гідно прийняла естафету Білецька Ніна Григорівна. Людина була молода, але дуже порядна і дисциплінована, завжди у неї було в бібліотеці охайно, порядно, привітно і затишно. Тут завжди можна було прочитати свіжу пресу. Односельчани дуже їй вдячні за роботу.
Знову на роботу до бібліотеки після заміжжя повертається уже Годнюк (Усата) Валентина Омелянівна. Особливо її чекали та виглядали діти. Вона започаткувала форму роботи читання вголос. Її оточували дітлахи, та ніби як ті маленькі пташенятка з відкритими ротиками слухали казки. Багато років свого життя Валентина Омелянівна віддала своїй наполегливій праці, яку дуже любила, поки не вийшла в 1995 році на заслужений відпочинок.
Наступна до бібліотеки прийшла працювати в 1995 році Огороднік Галина Федорівна. Енергійна, гарна, комунікабельна, завжди брала участь в культурному житті. Неодноразово виступала на районній сцені м. Хотин разом із завідуючою клубом с. Атаки.
В 2005 році Галина Федорівна Огороднік передає фонд колезі Решетнік Ніні Михайлівні, яка на той час вже працювала завідуючою клубом с. Атаки. Ніна Михайлівна була творчою людиною (вона, на жаль, померла). Вона грала на баяні, гарно співала, вишивала, а також написала 50 власних пісень на різну тематику від патріотичних пісень і до ліричних. Неодноразово приймала участь у районних культурних заходах.
В 2007 році Ніна Михайлівна передала бібліотеку та клуб своїй дочці  Попадюк Антоніні Миколаївні, яка працює і досі.
В бібліотеці – філії с. Атаки є краєзнавча кімната. Бібліотека  займається краєзнавчою роботою, де є зібрані матеріали про село. На сьогоднішній день до бібліотеки надходить достатня кількість періодичних видань. Фонд  поповнюється новими цікавими книгами, журналами, брошурами. В бібліотеці та клубі проводяться масові заходи на різну тематику.
В бібліотеці працюють 2 клуби за інтересами. Клуби  «Лілея» та «Фантазія». В клубі «Лілея» молодь виготовляє різні прикраси з фоамірану своїми руками:  гребінці, віночки, шпильки тощо. В клубі «Фантазія» молодь працює з най різноманітними виробами: плетіння з газетних трубочок кошиків, топі аріїв; виготовлення прикрас з бісеру; вишивання гладдю, хрестиком, бісером; виготовлення прикрас з атласних стрічок; виготовлення квітів для декору з різного паперу.
В бібліотеці – філії с. Атаки читачі можуть знайти багато корисної та потрібної інформації для написання творів та рефератів.
Сьогодні Атацька сільська бібліотека – філія Хотинської Районної централізованої бібліотечної системи – це інформаційний, культурно – просвітницький, дозвіллєвий центр на селі, осередок збереження національної культури, центр спілкування сельчан. Саме у бібліотеці панує приязнь і душевний затишок, доброзичливість і взаєморозуміння. Недарма ще в Стародавньому світі бібліотека називалась красиво «Аптека душі», або «Притулок мудрості».
 


Історія села 


    

       

         Моє рідне село, росиночка мала, на правому березі Дністра. Село Атаки – ворота Чернівецької області, де ми народились і живемо, де народились, жили і живуть наші діди і прадіди, де ми кохали і страждали, де народжували і виховували, де проводжали в школу, в армію, на навчання, де ставали дорослішими і мудрішими, де прокидалися вранці і стрічали сонце, і все, що ми бачили навкруги проростало в наші душі великою любов’ю до землі, до життя,  до рідного села. Бо наше село – це наша колиска, колиска нашого життя де ми явилися на світ.
Здавалося б, найзвичайнісіньке село, «візитка» Буковини, перший населений пункт області для тих, хто їде у Чернівці з Кам’янця чи Борщова. Село Атаки межує з двома областями – Тернопільською і Хмельницькою. Раніше люди говорили, що один півень на три держави співає,  але й це непримітне маленьке село має свої секрети.       
 Великі вчені і наукові співробітники виходці з нашого села, але є і робітники і всі разом чудові і прекрасні люди, якими і славне наше село.  В нашому селі є прекрасний ФАП, красивий пам’ятник воїнам - загиблим, впорядковані вулиці, відділення зв’язку, клуб, бібліотека. Атаки бережуть народні традиції і славляться своїми майстринями – килимарницями та вишивальницями. Вишивальниці майстрині  - Гайсенюк Ганна Михайлівна та Попадюк Антоніна Миколаївна.  Колись тканням килимів займались  як, наприклад, талановитий майстер Іван Пастух 1945 року він і декілька односельчан – Коротка Параска Іванівна, Токарчук Марія, Єленчук Ольга, Чумаченко Марія, Паламарчук Параска  створили килимарну артіль «Воля». І вся ця артіль знаходилась у будинку Мамалицької Віри Самойлівни. Замовлення виконували найрізноманітніші, які надходили. І таким чином був виготовлений  портрет Сталіна, як музейний експонат. Пізніше ця артіль збільшувалася, яка відтак перебралася до Хотина. З неї виросла знаменита художньо – килимарна фабрика ім.. Н. Крупської, вироби якої експонували у Монреалі, Лейпцігу тощо. Нажаль з 1994 року вона залишилася лише в анналах історії.
         На території села розташована церква, яка була побудована паном Долінським і освячена на Івана Богослова, цей день люди вшановують, як свято села. На сьогоднішній день тут відправляє Богослужіння священик Микола Тимофійович Шквара.
         У нашому селі є вулиці, названі в честь наших односельчан: вулиця Дмитра Семенчука, який загинув від рук фашистів разом з Хотинськими підпільниками. І гордість наших Атак – це вулиця академіка сільськогосподарських наук Юхима Лискуна.
Як не боляче та сумно, але на сьогоднішній день в нашому селі не залишилось ветеранів ВВВ, та з великою гордістю можу сказати, що один з них був мій дідусь – Решетнік Іван Іванович, найстарша людина в селі, котрому  на день смерті було 92 роки.
А ще не можу не згадати про найбільшу родину нашого села, родину – Білецьких, яких налічується 138 членів родини.
         Зовсім неподалік від Атак, на Збручі, лежить славне своєю фортецею село Окопи. Така близькість двох мілітаризованих топонімів привела до появи ще у Першу світову місцевої приказки про солдата, який «під час атак сидів у Окопах, а коли рили окопи, бігав в Атаки».  А й справді, чому саме Атаки?
         В Атаках, наприклад, кожен вже знає, що саме з того місця, де тепер розташоване село, запорізькі козаки ходили в атаку на Хотинську фортецю, в якій сиділи турки. Новітня історія знає незаперечний факт атаки з Атак на Хотин – під час Хотинського повстання 1919р. Атаки були одним з його вогнищ, саме тут повстанці у ніч з 22 на 23 січня захопили румунську артилерійську батарею. Відтак загони атакців, рукшинців та інших пішли в наступ на Хотин і 23 січня визволили місто. Звідки ж взялася незвична назва – Атаки?
         Деякі науковці виводили її з турецького  atak – «відважний». Та на час приходу турків на Хотинщину село вже існувало і мало назву Отаки, яку нові господарі переінакшили на Атак. Тому мав рацію відомий фахівець з топонімії Юрій Карпенко, який пов’язував її з молдавським словом «отак». Хотинщина належала з другої половини XIV ст.. до Молдавського князівства, і українці запозичили від молдован багато слів. Деякі з них увійшли в українську мову (чабан, ватра) чи її буковинсько – придністровський діалект (кишма, бульбона). Окремі слова збереглися лише як місцеві назви (Отаки, Магала), а їхнє значення у наш час забулось.
         «Отак» - це курінь на березі ріки, який слугував тимчасовим житлом для рибалок та чабанів. Декілька куренів чи колиб утворювали «отаки». У збірному розумінні «отаки» означало табір. Зазвичай чабани влаштовували в ньому загороду, в яку на ніч заганяли овець. Тому «отак» означав ще й кошару, загін для худоби. «Отаками » називали й військовий табір на березі ріки, де вояки жили в наметах, а поблизу тримали в загороді худобу – провіант, який ішов за військом своїм ходом. Молдавський літописець Мирон Костін повідомляє, що перед польсько – турецькою битвою 1673р. у Хотині загони молдован і валахів розташувалися окремо від турків у своїх «отаках». Деякі  «отаки» ще в XVIII ст. увійшла   до  складу  Російської імперії, чиновники – росіяни почали називати їх Атаками. Це пояснювалось не лише турецьким впливом, а й  співзвучністю із словом «атака», яке увійшло в російську мову за Петра І. Свою роль відіграла й російська вимова з її «аканням».
         XIX ст.  село найчастіше позначалося як «Атаки Хотинскія», бо у повіті були ще й «Атаки Рестевскія». Наприкінці XIX ст..  вони ввійшли до складу Рестева (Верстіва), і населений пункт називався Рестео – Атаками. 7 вересня 1946р. село перейменували у Дністрівку Кельменецького району, але місцеві жителі пам’ятають стару назву і знають, що води Дністровського водосховища покрили колишні Атаки, а не Верстів. Найдавніша документальна згадка про Отаки під Хотином, яку вдалося відшукати, відноситься до 1715 р. Саме тоді уряд Османської Порти остаточно відокремив Хотинщину від Молдавського князівства і перетворив її у адміністративну одиницю – нахійє. У сусідніх державах її називали Хотинською райєю, так турки позначали підвладне християнське населення.  До її складу входили території Хотинського, Кельменецького, Сокирянського, більшої частини Новоселицького і ще 4 районів на півночі Молдови. Нова влада склала реєстр усіх 93 сіл.  Переважна більшість стояли пусткою, жителі їх кинули. Турецькі посадові пояснювали, що селяни розбіглися «через вторгнення москвичів або через злодіяння і насильства шведів і київського воєводи, які раніше зимували  у цих місцях».
         Отож у 1715 р.  нова влада виявила жителів лише в 19-ти селах. Під № 59 у турецькому реєстрі значилося «село Отаче», в якому проживало 7 чоловіків. Турки рахували осіб тільки чоловічої статі, яким виповнилося 15 років, лише з них стягувалися податки. Жінки і діти податків не платили, тому посадовці ними не цікавились.
         За кожним селом були закріплені турецькі офіцери або солдати, зобов’язані повернути рай ятів у їхнє село і слідкувати за тим, щоб їм не чинились утиски. Дата прибуття, ім’я, та особливі прикмети кожного райята заносились у дефтер – список платників податків, який зберігався у хотинського дефтердара – начальника податкової служби. 21 рабі юл – ахира 1128 р. за хіджрою (14 квітня 1716 р.) Отаки були передані під нагляд яничарського яги (капітана). Та навряд чи командир турецьких гвардійців переймався цим дорученням. Мабуть, питаннями села займався хтось з його підлеглих. Коли турки облаштувались у Хотині, вони взялися й за Отаки. Невідомий на ім’я секретар хотинського арсеналу писав. Що дефтердар Мустафа – яга заснував навпроти Жванця, «у місцевості, яка називається Атак», ярмарок, збудувавши на березі Дністра великий караван – сарай, навіси для торговців і конюшні для купецьких коней. «Там було 50 корчмів, у яких проживали музиканти – поляки і гарні дівчата. Двадцять яничар охороняли там порядок. Ярмарок проводився сім разів на рік». Отаки стали осередком торгівлі, який відвідували купці з Речі Посполитої, Османської імперії та інших країн. Секретар хотинського арсеналу писав, що трохи вище по Дністру, навпроти польського форту Акуб, тобто Окоп, на узвишші розташоване «на рідкість чарівне місце, на схилі якого б’ють джерела, наче у раю». Турки називали це місце Атаком. Там росли розкішні сади, посаджені за розпорядженням якогось вельможі. За ними лежала долина Кіреджхане  (Побілений дім) – теж дуже преємне місце з густою тінню від дубів. Командир яничарської роти облаштував джерело у вигляді чишми на схилі цієї долини. До цього був причетний і секретар арсеналу. За турецькою традицією, він склав вірша і вирізьбив його на мармуровій плиті, яку вмурували у стінку чишми.
         Описуючи красу струмків, секретар зазначив, що там ростуть дикі іриси, схожі на моркву. Сусідні поля засіяні пшеницею та маком, з насіння якого витискали макову олію. «З пшеничного борошна готується щось схоже на плов, який їдять, занурюючи ложку в макову олію. Мак іноді такий великий, мов зерна граната. Діти брали із собою в школу одну – дві головки маку і їдять макові зернята як солодощі».
         Отаки було малим селом, яке почало зростати лише на початку XIX ст.., коли число дворів збільшилося утричі. Про це дізнаємося з «Клірових відомостей» Хотинщини за 1811 рік, де згадана й «селенія отак церков Богословская деревяная нова, ризницею и утварами, книгами средная». Парафія нараховуваа 45 з чвертю(?) дворів, де жило 367 душ «обоєго пола»: 181 «мужская» і 186 «женьска». У графі «Кто прихожани» вказано – «Руски» (українці). Священиком був 47- річний о. Іоанн Гловатинський з Тернопілля. 1793 р. Австрія повернула Хотинщину Туреччині. І. Гловатинський, не бажаючи втрачати парафію, залишився у Новоселиці. Через шість років його перевели в Отаки, де його застало захоплення Хотинщини російським військом наприкінці 1806 р.  Він мав трьох синів, яким було 18, 14 і 10 років.
         Про час, коли був збудований Іоанно – Богословський храм в Отаках, дізнаємося з «Клірових відомостей» за 1840 рік. Церква «селенія Хотинскихь Отак построєна 1792 года тщаниемь прихожань». У 1840 році церква була «зданиемь  деревянная, покрита гонтою, кришею ветха, колокольня на 4-хь деревинних столах крепка. Престоль вь ней одинь холодной воимя Святого Апостола и Евангелиста Іоанна Богослова. До нас не дійшло жодного зображення цієї церкви. Мабуть, вона виглядала так само, як і Царе – Костянтинівська церква у Хотині, збудована 1764 року: зрубна будівля на кам’яному фундаменті, що складалася з квадратної нави та вужчих чотирикутних притвору і вівтарної частини. Над навою знаходилась бана зі світловим ліхтарем. Мабуть, отецька церква була меншою за розмірами.
         У 1840 р. в Отаках нараховувалось 49 дворів, де мешкали 198 чоловіків і 194 жінки, а ще жили дві дворянські сім *ї  (2 чоловіки і 4 жінки). Кожна з цих сімей займала лише по чверті двору.
         З церквою Іоанна Богослова пов’язана дивна легенда: начебто у ній побував Олександр Пушкін, який вінчав тут доньку свого товариша Пущіна. Мабуть, на цей випадок світило російської літератури позичило в о. Головатинського ризи, кадило і все інше, необхідне для здійснення таїнства. «Як не шкода, але Пушкін тут не бував».
         1876 р. в Атаках відкрилась однокласна школа. З її найперших учителів вдалося встановити прізвища  Миколи Осиповича Васильєва (1877 – 1881 рр.). Катерини Феодотівни Фугурської (1885 - 1918), та Миколи Решетника – учителя гімнастики з 1911 року. Місцевий панотець навчав дітей закону Божого. З 1895 року «законоучителем» був  о. Семен Григорович Власьєв. У школі вчилися 31 хлопчик і 19 дівчаток. Викладання велося російською мовою, хоча більшість дітей були українцями, і лише незначна частина – росіянами, троє – євреями і одна дитина походила з поляків.
         Більшість дітей одержувала початкову освіту. Дехто закінчував середню школу в Хотині. Лише одиниці здобули вищу освіту. Скажімо, Юхим Лискун (1873 - 1958), який завдяки успіхам у навчанні став стипендіатом фонду ім.. Л. М. Гаєвського – одного з провідних діячів Хотинського земства. Щорічна стипендія 300 руб. Дала можливість талановитому атакцю закінчити 1895 року Московський сільськогосподарський інститут. Згодом він став відомим ученим – зоотехніком, академіком і лауреатом Державної премії СРСР.
 

Коментарі